Лесь Подерв`янський: 25 років займаюся бойовими мистецтвами, але п`яному вони не допомагають

Загалом таке не в правилах УНІАНу давати матеріали на звірку своїм інтерв`юйованим. Але випадок з Лесем Подерв`янським особливий. Кажуть, він сильно ображається, коли виявляє, що із сказаного ним прибирають брутальні слова, і надалі цим ЗМІ інтерв`ю не дає. Ми хочемо і надалі співробітничати з одним з найяскравіших вітчизняних провокаторів, тому відіслали текст йому на звірку. Після того, як інтерв`ю повернулося нам електронною поштою, ми його не редагували, і навіть не заглядали в нього. Отже надаємо сьогодні вашій увазі Подю в чистому вигляді – відповідальність за все сказане лежить на ньому. Якщо в тексті з`явилися зірочки, то знайте, що їх поставили не ми і вже поготів не Лесь, а комп`ютерна програма. 

Ключове слово «підараси»

- Лесю, нас привели сьогодні сюди, у Вашу майстерню, тривожні чутки. Ми дізналися, що Ваша нова п`єса «Блєск і ніщіта підарасів» замовчується. Це так?

- Та ні хріна він не замовчується. П`єса вже опублікована в журналі «Шо». Крім того, я віддав її хлопцям на сайт “Досліди”. Пошукайте в Інтернеті на ключове слово.

- Ключове слово «підараси»?

- Ще «блєск» і «ніщіта».

- Значить, не замовчується?

- Та ні х***.

- Шкода. Інакше ми б почали кампанію. Стали б говорити про те, як вони пресують художника. Однак, Ви якось бачите сценічну долю Ваших п`єс?

- Думаю, в Києві вона навряд чи можлива.

- Даруйте, але мені здається, Ви дещо незадоволені сучасним станом театру в Україні.

- Він просто ***вий, по-київськи ***вий.

- У чому ж річ?

- Театр роблять режисери, але найталановитіші злиняли звідси.

- А можеш назвати приклад не***вого театру?

- У Грузії театр не***вий. Можу назвати імена таких режисерів, як Роберт Стуруа, Резо Габріадзе. Валера Більченко був раніше в Києві.

- В Україні склалася певна група людей, яких можна назвати подерв`яністами. Хто вони, на Ваш погляд?

- Подерв`яністи? Це щось новеньке. (Сміється, п`є коньяк). Распі***яї, напевно.

- Здається, Ви в цьому слові не знаходите нічого поганого.

- Насправді распі***ство – одне з визначень слова «свобода». А свобода – це коли людина може дозволити собі розкіш займатися тим, що їй подобається. Але коли людина дозволяє собі не займатися тим, що їй не подобається, це ще крутіше. А коли вона поєднує перше і друге, це взагалі вища форма свободи. Распі***ство, одне слово.

- Ви все поєднуєте?

- Стараюся. Не завжди виходить, але стараюся.

П`яному не допомагає і кунг-фу

- Ти кажеш про распі***ство, проте, наскільки мені відомо, регулярно займаєшся бойовим кунг-фу, а це вимагає певної дисципліни.

- Так, я займаюся два-три рази на тиждень. Бойові мистецтва практикую вже тридцять років.

- Доводилося застосовувати щось на практиці?

- Бився я рідко, але бився п`яним, а коли ти п`яний, абсолютно все одно, який у тебе рівень підготовки.

- Так, але даоси і буддисти, які саме активно практикують кунг-фу, теж випивають.

- Ой, відкиньмо казку про п`яного майстра. П`яному кунг-фу не допомагає, а тверезий завжди може уникнути бійки. 

- Насправді багато п`єте?

- Я б не сказав, що треба щодня зранку напиватися. Але і це теж іноді треба. А п`ю практично все – горілку, коньяк, навіть вино. Під настрій. 

- Ось про деяких людей кажуть, що вони п`ють по таланту, про інших, що не по таланту. А ви?

- Що я?

- Вважаєте, що матюкаєтеся по таланту в своїх п`єсах?

- Я взагалі вважаю, що в природі немає нецензурних слів. Всі слова цензурні і всі нецензурні. Поділ існує тільки в дуже відсталих суспільствах. Коли я дивлюся американський фільм про наркоманів і вбивць у Бронксі, а там один іншому каже: «Ай фак ю! Мазе факер!» А в нас іде переклад: «Я тебе не поважаю, негіднику!» – як я до цього маю ставитися? І це при тому, що кожна людина у нас матюкається: в метро, в дитсадку, з п`яти років. У матюках немає нічого поганого. І немає нічого доброго. Це нейтральні слова. Саме по собі слово «х***» – не погане і не добре. Воно не означає ні х***, окрім «х***». Але ми можемо вкласти в нього якийсь негативний сенс.

- А можемо в слово «склянка»...

- Так. Можемо вкласти х*** у склянку (сміється). Та ви пийте, хлопці, не соромтеся.

- Так, але, може, в житті люди не так часто матюкаються, як в деяких Ваших п`єсах?

- Нічого подібного. Автор іноді навіть дещо пом`якшує і вилюднює своїх героїв. Дійсність часто набагато страшніша.

- У постановці якого режисера Ви хотіли б побачити свої п`єси?

- Мабуть, був би радий, якби за них узявся Стуруа. Думаю, у Валери Більченко це теж вийшло б.

Влада прикінчить Київ

- Свого часу Ви брали участь у створенні Клубу естетичної непокори, однією з основних цілей якого був порятунок Києва від безглуздих забудов. Як з цим справа зараз? 

- Я відійшов від усього цього, бо почав цим займатися разом з Ларисою Скорик, а вона ганебно повелася під час революції. Я тому дистанціювався від Клубу. Не хотів, щоб наші прізвища із Скорик ставили поряд.

- Був Омельченко, тепер Черновецький. Що змінилося?

- Що нинішня влада, що колишня – всі вони однакові. Влада прикінчить це місто рано чи пізно. Якщо ще не прикінчила.

- Напевно, така, вибачте на слові, логіка розвитку?

- Ну, так. Якщо тут земля дорожча, ніж на Мангеттені, то звісно.

- Але картини на Мангхеттені дорожчі?

- Звичайно, дорожчі. Там є багато людей з грошима, які вони готові витратити на полотна.

- Гаразд, поговорімо про Україну та її образотворче мистецтво. Що з ними буде?

- Що буде з Україною чи її образотворчим мистецтвом? Давайте розділяти ці речі. Тому що образотворче мистецтво завжди було, є і буде. Україна теж завжди була, є і буде, тільки Україна як народ, Україна як країна, Україна як територія, Україна як пейзаж, Україна як кухня. А Україна як держава – це щось абсолютно інше. І якщо в існуванні перших я не сумніваюся, то в подальшому існуванні України як держави маю певні сумніви.

Блєск і ніщіта

- А що у Вас відбулося в Америці? Ви збиралися там жити?

- Нічого подібного. Я брав участь у виставці Артекспо-2000 в Нью-Йорку. В останній день виставки до мене підішли два добре вдягнених шалопаї і сказали: «Що ти робиш серед усього цього лайна? Це ж повний шіт, а ти тут єдиний, хто чогось вартий». Один з них виявився арт-ділером, другий – дизайнером. Другий сказав, що саме робить квартиру Вуді Аллену. Вони купили в мене для нього роботу «Воїн, Смерть і Диявол». А ще ці люди вивели мене на багатих нью-йоркських підарасів, які тримають там весь арт-ринок. Це були серйозні люди. Все вже було на мазі, але потім накрилося мідним тазом через распі***ство мого друга, який узявся за все це. Він забухав, когось ви***б, не прийшов на одну зустріч, на другу зустріч. Словом, зробив ряд провалів. Я на той моменту легковажно виїхав з Америки й контролювати вже нічого не міг. 

- Ось вони, гримаси свободи. Якщо не секрет, почому Вуді Аллен купив Вашу картину?

- Пошле запитання.

- А хто основний покупець Ваших полотен в Україні?

- Я не знаю, хто це. Буває, приїжджають на джипах. Ось недавно приїхали, вибрали картину, просили більшу й дорожчу. Дали кешем гроші, поїхали, залишили візитку, на якій я прочитав два ключові слова «нафта» і «газ». І все.

- Часто в арт-середовищі про того чи іншого художника кажуть таке: він хороша людина, але писати не вміє. Тенденція, однак. Наскільки це об`єктивно?

- Цілком. Адже всередині цеху кожен точно знає, хто чого вартий. Це найточніша оцінка художника. Про людину можуть сказати також, що він гівно через те, що десять рублів позичив і не віддав, що він ви***бав того, кого хотів ви***ти я, але ці оцінки не стосуватимуться його як художника.

- А кунг-фу якось пов`язане з живописом?

- Звичайно. І там, і там ти набуваєш майстерності, щоб у якийсь момент стати від неї вільним. І в цьому сенсі мені завжди була близька концепція Брюса Лі, який казав, що будь-яка система обмежує. Головне твоє завдання – стати самим собою. Це і є найкраща для тебе система. А це ти можеш зробити тільки тоді, коли пошлеш на х*** всі системи. Але парадокс у тому, що прийти до цього без системи не можна. Систему потрібно відпрацьовувати. Це щоденна праця. 

...А що, у нас вже нічого не залишилося?..

Антон Зікора, фото Дмитра Стаховського